„...Україна дорога і близька моєму серцю”



В моїх жилах тече українська кров...

Наші сусіди, а з ними й поціновувачі літератури та театру з усього світу відзначають ювілей – 29 січня виповнилося 150 років із дня народження Антона Чехова. Україна ж, здається, залишається осторонь. І не скажеш: „бо політика усіх захопила”, адже якраз політика громадянам вже у селезінці сидить. (Хоча якраз на українському політичному полі стався конфуз навколо Чехова, який раптом виявився видатним... поетом*). Скоріше, тут причиною – загальна апатія на тлі телевізійного задурманювання нескінченними танцями, співами та реготом. Бо як інакше пояснити, що, наприклад, навіть угорський телеканал „Дуна” демонструє чудову міхалковську кіноекранізацію оповідань Антона Павловича, а наші мас-медія письменника ігнорують?

І це при тому, що Чехов пов’язаний із Україною куди тісніше, ніж здається. Письменник за життя не раз зізнавався – „ в моих жилах течёт украинская кровь”, „я настоящий малоросс, я в детстве не говорил иначе, как по-малороссийски”, і навіть записав в анкеті при перепису населення 1890-го року: „национальность — малороссиянин”. Може, це комусь тепер і не сподобається – не українець, мовляв, а лише малорос. Але варто зважувати на час та обставини, при яких це робилось – коли люди задля кар’єрного росту радо змінювали українські прізвища на російські, і всіляко відхрещувались від свого українського коріння (та чого там – таких людей чимало й зараз). Справді, предки письменника походили з України, зокрема, бабця Єфросінія Шимко, селянка зі Слобожанщини (нині Харківська область). В колі друзів Чехова було чимало українців, як відомих нині саме завдяки своїй дружбі із класиком, так і видатних самих по собі – наприклад, актрисою Марією Заньковецькою. «Украина дорога и близка моему сердцу. Я люблю её литературу, музыку и прекрасную песню, исполненную волшебной мелодией. Я люблю украинский народ, который дал миру такого титана, как Тарас Шевченко» — писав Антон Павловив у листі історику, перекладачу зі східних мов та письменнику Агатангелу Кримському. Видатні люди України відповідали Чехову взаємністю. Так, велику статтю про його творчість наприкінці 19-го століття написав Іван Франко. Про це дослідникам стало відомо з листа Максима Горького Чехову («…о Вас написал Франко, галициец, в своей газете — говорят, удивительно задушевно написано. Мне пришлют газету — хотите — перешлю Вам»). На жаль, цю газету досі не знайдено. Після смерті Чехова (1904 р.) про нього написав некролог Михайло Грушевський. Чимало творів письменника було написано під впливом вражень від відвідань України – повість „Степ”, п’єса „Чайка”, оповідання „Людина у футлярі”, „Печеніг”, „Щастя” та багато інших. Зазвичай на згадку приходить ялтинський період чехівського життя – хворий на сухоти, Антон Павлович за кілька років до скорочасної смерті у 44 роки звів будинок у Ялті, де сподівався вилікуватись. Менше відомо про його вакації у Сумах (про них трохи далі). І вже зовсім мало хто знає, що Чехов був і неподалік від нас. 7 вересня 1894 року він побував у Львові (на шляху до Італії). Того дня у місті відкривали галицьку крайову мистецьку виставку, яку мав відвідати цісар Австро-Угорської імперії Франц Йосип І зі свитою. Чехову той живопис не сподобався (він назвав його в одному зі своїх числених листів „патріотичним, але дуже рідким”), проте приємне враження склало саме місто. Письменник походив його вулицями, а в центрі Львова, в книгарні Наукового Товариства імені Шевченка купив «Кобзар», виданий у гарному оформленні. Цим „Кобзарем” він дуже тішився. Львів відповів взаємністю: ще за життя письменника у місті Лева видалі першу збірку його оповідань українською мовою. У передслів’ї до книги, у біографії автора писалося: „Чехов народився на Україні, у Таганрозі”. І це не була помилка, адже на той час це місто входило до складу Катеринославської губернії, яка включала етнічні українські землі та була населена переважно українцями. В перші роки радянської влади (1920 – 1925) Таганрог входив до складу Донецької губернії, і навіть російські джерела не приховують, що на той час це були території з домінуючим українським населенням.

Подорож на крайню українську Північ

У нещодавньому випуску „Дзеркала тижня” http://www.zn.ua/3000/3680/68354/ культуролог Олег Вергеліс присвятив Антону Чехову підбірку своїх щоденникових записів різних років, де є й такі слова: „Вічно не бачимо «колоди» в оці... Не знаємо про Чехова — в Сумах (ціла глава з його життя: між іншим, «Дядя Ваня» там «заквашений»)”, і далі: „Позавчора зателефонував у Суми, в ці Луки... Як там могила Миколи Павловича, чи вціліла після всіх «революцій»? Кажуть: доглядаємо! А як музей, що став недавно «філією» краєзнавчого? Кажуть: тримаємося-виживаємо, тільки от гості столичні рідко до нас приїжджають, може, й не знають про нас?” Мій тезка правий. Я сам, будучи з дитинства любителем творчості Чехова, до недавніх пір нічого не знав про його „сумський період”. Зате три роки тому, за збігом обставин, не тільки побував у його домі-музеї в далекому від нас краї, а й навіть прийняв участь (хай і в якості „статиста”) у зйомках телепередачі про улюбленного письменника. До сих пір не мав нагоди поділитись враженнями із закарпатським читачем, допоки не прийшов, на жаль, мало кому цікавий ювілей.

Це, певно, недолік великих країн – що в багатьох її місцях не вдається побувати ніколи. У випадку з Україною проблему загострює відсутність нормального сполучення між регіонами, чомусь непереможна проблема дефіциту залізничних квитків, а головне – бідність більшості наших громадян, якім статки не дозволяють навіть при бажанні мандрувати країною. Відтак, гріх не скористатись нагодою по справах відвідати незнані краї. У Закарпаття із Сумщиною є спільна риса – обидві області є прикордонням держави. Невипадково у пресі час по часу виникають штампи на кшталт „від Чопу до Хутора Михайлівського”. Що таке Чоп, закарпатцям пояснювати не треба, а ось Хутір Михайлівський – це прикордонна з Росією залізнична станція. Тобто, так описують нашу країну, охоплюючи її із Заходу на... ні, не на Схід! - Північ. Та й місто Суми за своєю близькістю до державного кордону (близько 24 км) має спільну рису з майже прикордонним Ужгородом. Отже, то була мандрівка на крайню північ України. Сама Сумщина за площею перевищує Закарпаття майже удвічі (23.8 тис. км2 ), тоді як за населенням ми майже тотожні (1.38 мільйони чоловік). Цей регіон має найбільший з усіх інших кордон із Росією, а ще його ріднить із Закарпаттям проходження аж 7 магістральних газо- та нафтопроводів (у тому числі Уренгой-Ужгород). Обласний центр – Суми — більший за наш (302 тисячі чоловік), і є доволі індустріальним містом, з кількома великими промисловими підприємствами. Центр міста гарний, особливо на фоні зазвичай нечастого в нас снігу, околиці – не дуже. Цікаво, що Сумщина є одним з найбільш „українських” регіонів нашої держави. Сюди майже не залучали людей з інших регіонів чи республік – проте русифікація зробила свою справу. На вулицях міста розмовляють переважно російською, а місцеві газети зазвичай виходять двомовними.

Суми, центр= міста
Суми, центр міста

Що ж до Чехова, то в Суми Антон Павлович приїздив принаймні двічі. У розквіті своєї творчості російський письменник два літа (1888 та 1889 роки) провів у садибі знайомих панів Лінтваревих. Це сімейство надало численній родині Чехових флігель для відпочинку у краї, від якого Антон Павлович був у захваті. „Аббация и Адриатическое море великолепны, но Лука и Псёл лучше” – так написав славетний росіянин у своєму листі до господарки маєтку з мандрів Адріатикою. Лука – це назва маєтку Лінтваревих, і тодішнього села навколо нього, Псьол – одна з річок Сумщини. На відпочинку письменник подорожував сучасними Сумщиною, Полтавщиною та Харківщиною („Был я в Лебедине, в Гадяче, в Сорочинцах и во многих прославленнях Гоголем местах. Что за места! Я положительно очарован” – з його записів). Як твердять літературознавці, свої враження від краю він потім використав у багатьох своїх творах (зокрема, у п’єсах „Чайка” та „Лісовик”, низці оповідань; та й вишневі сади де міг бачити Чехов, як не на Україні?). Сім’я Лінтваревих сприяла цікавості російського письменника до української культури, бо вони самі добре на ній знались. Відпочинок Антона Чехова на Сумщині був затьмарений смертю брата Миколи, талановитого художника, якого поховали неподалеку від садиби. (Про цю могилу й питає вище згаданий Олег Вергеліс).

Портрет антона= чехова,= автор= —= брат= микола
Портрет Антона Чехова, автор — брат Микола


Як в нас, на жаль, водиться, нині „чехівська” садиба перебуває в ненайкращому стані. Флігель, в якому у 1960 році був відкритий дом-музей Чехова, збережений непогано, наскільки це було можливо після того, як у 1917-му його повністю розграбували, потім влаштували військовий штаб, ще пізніше – сільську школу (згодом село Лука було поглинуте містом, і стало околицями Сум). На жаль, у музеї збереглось небагато речей, що належали власне Чеховим (наприклад, справжньою є лікарська трубка Антона Павловича, який і на відпочинку не кидав своєї медичної справи і лікував селян, та краватка його брата Миколи). Більшість речей – з тих часів, і вони просто відтворюють атмосферу, в якій відпочивав і творив письменник. У флігель, який насправді не опалювався (бо призначався суто для життя влітку), тепер провели опалення – чим його і вберегли від руйнування. Куди менше пощастило будинку самих Лінтваревих – колись у ньому була станція юних натуралістів, а після того він перетворився на руїну. З будівлі лишилася хіба що коробка. Кожна зима, за словами екскурсовода (сюжет про будинок Чехова київські журналісти знімали для телебачення) додає ще мільйон гривень у кошторис необхідних для відновлення маєтку витрат. Та хто ж їх дасть?

(Про музей Чехова див. фоторепортаж: "Но Лука и Псёл — лучше!" http://h.ua/story/31928/)

сучасний музей= чехова
сучасний музей Чехова
садиба лінтваревих
садиба Лінтваревих

Тут згадались мені численні пани з такого недалекого від Сумщини закордоння. Які дуже опікаються збереженням російської культури в Україні – і щедро вливають гроші у всілякі „інститути”, фонди, організації та партії, нібито покликані захищати інтереси росіян України. До їх відома, музейних чеховських місць не так багато – п’ять у Росії, три в Україні та одне у Німеччині. Можна б і допомогти матеріально! Як, звісно, й рідній українській владі, для якої Чехов має стати не „відомим поетом” чи приводом попозувати на ювілейному фоні, а шановним і вдячним співвітчизником.

* — а пан проФФесор був таки правий: Чехов поет, та ще й який — справжній пророк! Див. "Чехов — пророческий поэт ! Доказано Януковичем и "Википедией" http://h.ua/story/252696/